День.

30

…— с-с-скотина очкаста!, — кричала літня жінка мені в щілину вікна в режимі «провітрювання»,— шоб ти провалився, с-с-скотина така!.., — зовсім розпалена і червона, вона бризкає слиною, шипить, витираючи рот фартухом, роблячи страшні очі, — дур-рак ти е…бешанный! ось же ж… С-с-скотина!.., — загрожує вона мені кулачком із затиснутим у ньому кухонним ножем, аж незручно, їй-богу. …— ось же худобу ти який!..взяв і налякав я тітку давеча, олух.а справа ось у чому.який рік працюю я на благо батьківщини промисловим альпінюгою, ви ж пам’ятаєте, лазю по стінах на мотузках, то шви колупаємо, то «утеплення» зварганим, чого тільки не побачиш за день. Напашешся, шо той лось взмокнешь. А тут я спускаюся давно раннім недільним ранком з даху на восьмий поверх, навпроти вікна кухні цієї панянки, ні кого не чіпаю, сонечко світить, прокидається район, тихо ще зовсім, час-то — дев’ять ранку. І абсолютно без задньої думки я такий прилаштовуюся збоку від її віконця, інструмент з боків рассовываю, готуюся типу. Смарю — а на кухні за віконцем дама років під 70 за кухонним столиком сидить, сива дулька на голові акуратно в центр верхівки пришпилена. На грубці сковорода з маслом на вогні, а мадам цибулька акуратно ножичком шаткує на дощечку, головку задумливо набік схилила, муркоче ледве чутно собі під носик:…— тільки я в цей ве-ече-ер… Остаюся одна-а…я замилувався мимоволі.по всьому видно-господиня.і кухонька хоч і без ламінанту, а чистенька, та доглянута. І сама жінка в милому старому халатику без рукавів, на ніжках шкарпетки вовняні, тапочки м’які….— всі подружки по па-а-ара-ам…, — виводить мелодійно…і раптом че-то змовкла вона, здригнулася, і, притиснула до носика рогатку для чайника: — чих!.. Ох ты ж..— будьте здорові,— кажу автоматично….в вікно.восьмого поверху.майже в вухо.від мене до їй метра півтора……взбрикнув від несподіванки всіма кінцівками, нещасна дама підстрибнула убік, шо той барсик від петарди, скинула дощечку з цибулею на підлогу, і, негарно раскорячівая ніжки, вискочила з кухні в коридор, збиваючи по дорозі стілець, і розтягнулася на довгому коридорному килимку, проїхавши животом на їм трохи ні до самого трюмо…караул якийсь…ні, даремно ви зараз так.даремно.я абсолютно не сприймаю таких жартів.тим більше з дорослими людьми.це ж яким треба бути гадом повзучим, щоб так лякати пристойну жінку!вона ж з ножем і рогачкою в руках кинулася!і ні чого в тому смішного я не бачу, їй-богу.і ось я, червоний зі сорому, шо пожежна машина, з усіх сил м’яко посміхаюся, бровки піднімаю винувато під каскою, висячи перед її вікном, як мавпа, всім виглядом показуючи, що мовляв, вибачте мене, дурня, за заради христа, прошу вас, зробіть таку милість. Мовляв, і в думках навіть у мене не було вас лякати, мила ви моя жінка. Вибачте, мовляв….— с-с-худоба!.., — насилу піднявшись, вона машинально ніжкою розправила килим, приходячи до тями і наливаючись праведним гнівом, дивлячись на мою дурну пику, — с-с-с-котина очкаста!, — кричить, зовсім не володіючи матюками, як я підозрюю.— изви…, — не встигаю я пролебезити….— бач, скотина яка!!.., — зачіску поправляє, роздуваючи груди, — бач ти сволота яка!..,— ніздрі роздуває, оченятами зло приискуючи, чим би таким мене шарахнути побольнее.неприємність, коротше.дурна моя ввічливість, мати її ні так.пролепетавши знову вибачення, я відсторонився убік, щоб вона не бачила мого обличчя, ділово затренькал по стіні киркою, і тут же почув, як «провітрювання» голосно зачинилося і шторка нервово задернулася….— дурррак!….. А під вечір я, знявши з себе спорядження, переодягнений в чисте, протер пику і руки мокрою ганчіркою, чай остиглий з термоса випив і додому поспішаю….— алік!, — дружина подзвонила, схвильовано в трубку кричить, — ти де зараз?..а я майже біля будинку.— алік! сусідка з першого під’їзду дуже просить допомогти…(«тфу, блін!», — подумки під ніс собі. Маруся вічно налякає своїм голосом, ніби на нас знову гітлер напав.)…— у них там дідусь на четвертому поверсі самотній. До нього «швидка» приїхала, а спустити його нікому. Алик?— так-так. Я вже поруч з будинком, — загортаю за ріг, бачу «швидку».—… А спустити його нікому, кажу. Я сказала, що ти зараз з роботи прийти повинен.— еге. Я бачу-он » ско…—… І допоможеш. Гаразд?— хороше.до діда-інсультника приїхала «швидка», а в» швидкій » — тільки дві дівчини-лікарі, років під двадцять кожної… Дві морквини з цицьками.— як це — «м’яких носилок немає»?, — уже в квартирі я дивувався.— ні мужиків у нас, ні носилок…, — сусідка посміхається, а я ріпу луску, міркуючи, як же мені діда виволоти на вулицю-то, — а водієві не можна. Ви що?.. По інструкції…дід сухий, кістлявий, але вище мене на голову. Його вже одягли, взули, і стоїть він переляканий біля квартири, обома руками за перила тримається….— ну, давайте, ходімо-ходімо, дідусь…, — продовжує його рух одна з лікарів, своїм прикладом показуючи, як треба переступати сходинку, — чоловік, притримуйте його!а який там «притримуйте»? дід з квартири ледве вийшов, в перила вчепився, віддихатися не може, на сходинки дивиться зі страхом, ноги заплітаються одна навколо іншої, брови задер, ось-ось гуркнеться…помудохався я з дідом хвилину, і точно зрозумів, що йти він по сходах не зможе, весь час коліна підкошує, набік падає.— а так давай спробуємо, чи що?, — нахилившись, задом я підпер його в худий живіт, підхопив з боків за коліна, запрошуючи до себе на закірки , — за мене тримайся, мужик. Лягай на мене…у діда руки кістляві, крижані.таращить очі, мукає, насилу слова видавлюючи.— а впадемо?— та на кой ми падатимемо?! ви перила відпустіть тільки.той насилу розтиснув ліву долоню.— за мене тримайтеся, кажу. За мене тримай… Перила-то відпустіть, — ричу я вже потихеньку. Дід сидить на мені вже, а однією рукою знову в перила вчепився, хрін відірвеш, — відпусти перила, мужик! за мене тримайся, кажу. По-від… Поїхавши…… З під’їзду вийшли-темінь зовсім.трохи поборовшись, уклав я діда спиною на складні залізні носилки, і по полозках ми втиснули його всередину машини.але і тут його ліва рука збрикнула кудись убік, не слухаючись, і дід дзвінко стукнувся ліктем, брови насупив, мукає неголосно:…— від ж… С-с-скотина…дійсно, шо за день такий?одні скоти кругом…